Слово про Шевченка

Пророк, апостол, Кобзар, геній українського народу. Як часто ми чуємо ці слова, говорячи про Тараса Шевченка, нагороджуючи його епітетами, навішуючи ярлики, інколи, можливо, підлаштовуючись під думку інших. Тарас Шевченко став уже радше символом, ніж реальною людиною.

Цьогоріч ми відзначаємо 201-річчя від дня народження поета. Чим є ця дата для українців, для кожного з нас? Чи щирими ми є, коли прославляємо Шевченка, чи не лукавимо, йдучи за усталеною думкою? І перед кожним вчителем стоїть проблема: як донести до учнів творчість поета, дати про нього уявлення як про особистість, надмірно не ідеалізуючи і не спрощуючи. Адже протягом життя Шевченка та після його смерті ставлення до його творчості було неоднозначним. Крім того, у різні політичні епохи влада маніпулювала не лише творчістю Кобзаря, але і його зовнішністю. Малюючи автопортрети, поет і не підозрював, що між його зображенням і ставленням до нього в різний час можна провести паралель.

Погляньте самі. У  19 столітті ми найчастіше бачимо зображення  Шевченка, зроблений з фотографії 1859 року. Поет  у вишиванці, смушковій шапці. Цей портрет давався в інтерпретації самого поета як батька. У свідомості українців сформувався образ: «Україна – ненька, Шевченко - батько».

Йдемо далі. Вже зі сторінок «Кобзарів» радянського видавництва Т.Шевченко дивиться на читача похмуро, з-під насуплених брів. І це зрозуміло, саме так мав виглядати борець, ненависник царату, атеїст, поет - трибун.

А що ж сьогодні? Який автопортрет найдоречнішим буде у висвітленні громадської думки? Молодий, усміхнений чи похмурий, серйозний? Сьогоднішнє ставлення суспільства до Шевченка нагадує мені своєрідні терези, де на одних шальках – позитив, захоплення, розуміння, а на других – відкидання, несприйняття, бруд. Ми кидаємося з боку в бік, то створюючи образ ідола , ледь не святого, то наділяючи його новими штампами – такого собі молодого фронтмена, тусовщика на петербурзьких балах. Напевно, про Шевченка не висловили своєї думки ще одиниці. Але звернемося лише до деяких висловлювань.

Письменниця Оксана Забужко стверджує,  «… я не зовсім собі уявляю, яким є образ Шевченка в сьогоденному українському суспільстві, його всі знають завдяки стогривневій купюрі… не викликає сумніву, що сьогодні Тарас Григорович недовивчен, недооцінен. Але нічого дивного в тому немає. У Великобританії навколо Шекспіра ламають списи на два століття довше, ніж у нас навколо Шевченка. І це при тому, що Британія була імперією, а ми колонією».

Павло Мовчан з позиції громадського діяча говорить: «Так, на жаль, Шевченка сьогодні у нашому суспільстві не вистачає, його мало, зовсім мало. В інформаційній політиці держави на першому місці політичні спекуляції, владні перезавантаження, бюджетні заробляння, різні формати. Та хіба сам Шевченко це «неформат»? Але постає питання, що тоді й Україна «неформат», а хто ж тоді формат?  »

Оксана Пахльовська  у своїй статті «Тарас Шевченко – письменник ХХІ століття» заявляє, що є « … два знакових підходи, які означують патологічний клімат у сучасному українському суспільстві. З одного боку, профілює специфічна «шевченкофобія», що  зображає поета міфічним «монстром», «вурдалаком» української історії. З другого боку, має місце популістське, майже «попсове» бачення Шевченка з боку влади, яка прагне «культивувати молодого, модерного, дуже освіченого чоловіка, бо на старого діда в кожусі ми вже надивилися», «франта», в якого «закохувалися всі петербурзькі дами», письменника, що започаткував в Україні «стильну європейську націю»». І те, і те сприйняття Шевченка, на думку письменниці, є небезпечним. «Натомість творчість Шевченка — як, зрештою, і вся українська література — потребують перечитання, а отже, контекстуалізації насамперед у межах європейського канону». 

Іван Дзюба у своїй праці «Тарас Шевченко. Життя та творчість» зазначає, що  стрижнем Шевченкової творчості  є його переживання долі України і долі народу українського, і нації в історичному розвитку, в отих всіх конфліктах і проблемах, які виникали і в історії України, і які стояли перед Шевченком і його сучасниками, і які, власне, уявлялися і на майбутнє. Письменник зазначає: « Моя праця має трошки полемічний характер, не підкреслено, не явно, але, мабуть, читачі можуть відчути, в чому ця полемічність полягає. Це протистояння нинішнім спробам якось або принизити Шевченка, або вишукувати щось компрометуюче. Це з боку тих, хто не любить Шевченка. Таких людей сьогодні є чимало».

 Але, щоб бути об’єктивними,  згадаймо Олеся Бузину з його скандально відомою книгою «Вурдалак Тарас Шевченко». У передмові він писав: «Цель этой книги – развенчать миф о Шевченко. Вы узнаете совсем другого Кобзаря – не гения, не святого, а алкоголика и завистника. Неуклюжего ловеласа, отбирающего у бывшей невесты подарки. Блюстителя нравственности, шпионящего за женой друга. И раскаявшегося «революционера», выпрашивающего у властей прощение».

Отже, як бачимо, думки є різні. Хоча погодьтесь, навіть за кількісним показником позитивних відгуків більше.  Та, на мою думку, у кожного свій шлях до поета. І можна Шевченка любити чи не любити, сприймати чи відкидати, захоплюватися чи ненавидіти. Але заперечувати велич його особистості і значення творчості для української літератури було б нечесно і безглуздо. Інакше чому ми про це говоримо?  І, повертаючись до початку виступу, спитаю: хто взагалі назвав Шевченка пророком? Що він напророкував? Він описував те, що було на той час, проблема в тому, що ментальність наша не змінилася, ось і вийшло, що твори Шевченка вічні.